У кожного з нас є слова, що назавжди залишаються в пам’яті. Вони не завжди гучні, не завжди з підручника з історії, але вони мають запах. Деколи — диму від печі в бабусиній хаті, інколи — терпку солодкість стиглої вишні. Це слова про Україну. Не ту, з офіційних плакатів, а ту, що дихає поруч, мовить до нас вітром з лугів, шелестом стерні під ногами, шепотом вишневого саду.
Це любов, що не потребує слів. Вона проростає в долонях, коли торкаєшся землі. Вона — у мозолях, у тихих вечорах на призьбі, в голосі мами, яка гукає з двору. Україна — це не лише територія. Це зв’язок, що живе в глибині грудей, стискається щемом, коли чуєш пісню про дорогу додому.
Дим дитинства
Коли згадую своє дитинство, то перше, що приходить на думку — запах диму. Не їдкий, як у місті, а м’який, дерев’яний. Це дим від печі, де варився борщ, де сушилося листя, дим, що стелився над подвір’ям восени. У ньому — вся тиша села, всі казки, що їх розповідала бабуся біля вогню. Цей дим не просто частина пейзажу — це пам’ять. Він навчив слухати, відчувати, любити глибоко і надовго.
Вишні над головою
У кожному селі є стара вишня, яка плодоносить, незважаючи ні на що. Під нею збираються діти, ховаються від дощу закохані, плачуть ті, хто вирушає в далеку дорогу. Вишня — символ вірності і тиші. Її плоди — солодка печаль. Вони залишають слід на губах, як слова, що не наважуєшся вимовити. І навіть через роки, коли стоїш під чужим небом, цей смак зринає раптово і боляче, як спогад про рідну землю.
Без шароварів і гучних промов
Любов до України не потребує гасел. Вона — в дрібницях. У здивуванні дитини, що вперше побачила жука-оленя. У розтріпаному вітром волоссі на степовій дорозі. У сльозі, що виступає, коли впізнаєш рідну мову в чужій країні. Ця любов — не для показу. Вона — для життя. Для того, щоб берегти, працювати, співати, боронити. Без пафосу. Зі щирістю.
Голос землі
Наші предки не мали змоги говорити багато. Вони жили серед землі, дощу, вітру. Їхні слова були короткі, але змістовні. Їх можна було почути в скрипі воріт, у тиші перед бурею, у пісні, що лунала над полем. Це слова — як оберіг. І коли ми сьогодні озираємось, вони повертаються до нас: у віршах, у листах, у погляді старенької сусідки. Вони пахнуть димом і вишнями.
Любити — означає пам’ятати
Пам’ятати, хто ми. Пам’ятати, що за нами — лінія поколінь, людей, які мовчки тримали цю землю. Любити — означає не забути, як звучить дощ на глиняному даху, як співає лелека з димаря, як пахне трава після косовиці. Це і є Україна. Та, яку не відірвеш від серця. Та, що говорить словами, які пахнуть димом і вишнями.
