У цій статті не буде шароварщини. Лише тиша, хрускіт снігу за вікном і спогад, що не вивітрюється, як запах кориці на вишиваній скатертині. Бо любов до України — не в патріотичних гаслах, а в тому, як моя мама молилася в різдвяну ніч.
Мені було, мабуть, шість чи сім. У хаті пахло свіжоспеченими пампушками, маком, часником і тим особливим холодом, що пробирається з вікон, навіть коли вони щільно закриті. Я лежала під теплою ковдрою, а мама ще не йшла спати. Вона завжди молилася перед сном. Але під Різдво — особливо довго. Вона ставала навколішки біля ікони, що висіла над ліжком, і шепотіла слова, які я тоді ще не розуміла, але відчувала їх як щось дуже важливе.
Молитва була її способом тримати всіх нас разом. Навіть тих, хто був далеко: мого тата, якого відправили на заробітки до Чехії, діда, що лежав у лікарні, і навіть прабабусю, яка давно відійшла у засвіти. У її словах не було сліз, тільки впевненість. Що все буде добре. Що Бог береже Україну. Що ми будемо разом.
Це було наше Різдво: не гучне, не блискуче, а справжнє. З запахом сінця під скатертиною, зі старою колядою, яку мама співала стиха, майже шепочучи. У цьому був наш код. Наш ритм. Наша пам’ять.
З роками я зрозуміла, що любов до України починається з любові до мами. До її рук у борошні, до її втомлених очей, до її «Господи, збережи дітей». Моя мама ніколи не кричала про свій патріотизм. Але в її очах було все — від Січі до Майдану. І в її молитвах було більше сили, ніж у тисячі маршів.
Коли почалася війна, я знову згадала ту різдвяну ніч. Той спокій, яким вона огортала весь світ. Її молитви були мов броня. Вони досі в мені.
Ми можемо забути багато — назви сіл, кольори рушників, навіть слова деяких колядок. Але не мамині молитви. Бо вони — наш корінь. А значить — і Україна в нас не вмре.
Тож на Різдво я теж молюся. Не так, як мама, але зі спогадом про неї. І це мій спосіб любити Україну — без пафосу, просто, як мама в різдвяну ніч.